Сьогодні, 17 грудня, не стало двох педагогів і активних діячів Попенюка Зіновія Андрійовича і Басацького Андрія Миколайовича.
Зазвичай, такі новини не тиражуються і не "розжовуються" у блогах, але не стало двох Людей, про яких є що сказати.
Попенюк Зіновій Андрійович 10 років був директором Печеніжинської ЗОШ. За час його керівництва школу було газифіковано, зроблено двоскатний верх і налагоджено господарську частину, та цінують Вчителя за цінності, які він прищепляв своїм учням, колегам, друзям, знайомим. Уродженець Снятинщини ще в юні 16 років був схоплений опергрупою МДБ при поширенні націоналістичних листівок і відбував покарання в сталінських концтаборах. Старший брат Зіновія був членом боївки СБ і теж відбував покарання в ГУЛАГу.
Пройшовши горнило концтаборів, Зіновій Андрійович йшов у житті впевнено і не зраджував людським цінностям, понад усе цінував правду і людяність, був великим патріотом своєї Батьківщини і служив Їй навіть тоді, коли це йшло йому в ущерб! Цю любов він прививав нам, його малим і "зеленим" учням, на кожному уроці, на урочистостях, шкільних лінійках і просто під час розмов. Вчитель німецької мови був просто таки закоханий в українську патріотичну поезію, під час розмов свої слова доповнював цитатами з віршів, читав напам'ять багато творів Шевченка, знав і світових класиків. Понад усе Зіновій Андрійович хотів нас випустити зі школи не так відмінниками, як свідомими громадянами і успішними людьми, будівничими Української Держави, за яку карався зі словами Кобзаря "караюсь, мучусь, але не каюсь..."
Тепер в мене в душі звучать слова з пісні "Сніги, сніги", як девіз життя Вчителя -
"Не плакав, не боявся, не просився
Від тих часів студеної пори.
Старий я, щоб іти тепер в криївки
Та мусить хтось здійняти прапори..."
І Зіновій Андрійович тримав високо національний прапор, що обіцяємо робити і ми, учні великого Вчителя!
Другий Вчитель теж зі Снятинщини і був направлений в Печеніжин на педагогічну працю, на ниві якої здобув немало і залишив немалий слід. Саме Андрій Миколайович Басацький перший почав систематизовувати історичні відомості про Печеніжин і записувати їх. Його рукопис мав честь тримати в руках і я.
На основі зібраних матеріалів Андрій Миколайович почав писати книжку про історію Печеніжина, яку під своїм уже іменем видав інший житель Печеніжина, присвоївши всі лаври собі. Андрій Миколайович зберіг собі авторство тільки у статті про Печеніжин в "Історії міст і сіл УРСР", яка була написана і цензурована відповідно до державної політики в Союзі і під "опікою" "недремлящего КГБ" - інша стаття в 70-х роках в СРСР просто була неможливою.
В 60-х роках Басацький починає робити збірку краєзнавчого матеріалу в одну колекцію і згодом формує експозицію, яка переростає у музей, який було відкрито 21 травня 1971 року в окремому трьохкімнатному приміщенні в центрі селища. Музей було названо на честь відомого ватажка опришків з Печеніжина Олекси Довбуша. Андрій Миколайович був першим директором і автором путівника по музею (видано в 1975 році в Ужгороді), в якому також ішлось і про історію селища.
Цікаво, що директором цього ж музею в 2004 році став нині представлений Зіновій Андрійович, який на відкритті нового приміщення в будинку побуту тепло представляв засновника і першого директора Андрія Миколайовича.
Біографію цих двох достойників можна викласти в окремій розлогій монографії, та зараз просто приносимо родинам новопреставлених слова співчуття і розділяємо їх сум!
Вічна пам'ять вам, Вчителі, і земля вам пухом!!!
Немає коментарів:
Дописати коментар