Історична довідка

Печеніжин 

(Коломийського району, Івано-Франківської області) 

Історичний нарис

Печеніжин — одне з найстаріших поселень Прикарпаття. Археологічні дослідження, які проводилися Інститутом археології Академії наук УРСР в 1971-1973 рр. довели, що територія селища була заселена в період неоліту і бронзи. Знайдені знаряддя праці (кам’яні сокири, крем’яні ножі і серпи, зернотерки) в урочищах “Осова”, “За верхами”, свідчать про те, що тут жили племена Трипільської культури, а знайдені римські монети (динарії), гончарні печі в урочищі “Царина” підтверджують зв’язки місцевого населення з римлянами і високий розвиток ремесла, особливо гончарства. Досліджуючи кургани в урочищі “Діброва”, вчені прийшли до висновку, що вони датуються ІІ-V ст. і належать предкам східнослов’янських племен. Вони вважають, що карпатські кургани — це могильники білих хорватів, про які згадує літописець Нестор у “Повісті минулих літ”. В письмових джерелах Печеніжин вперше згадується в 1443 р. В “Актах гродських і земських” за 1 липня 1443 р. знаходимо, що Печеніжин був центром волості і разом з навколишніми селами належав галицькому каштеляну Іоану Колі.
Серед старожилів побутує легенда, що назва Печеніжин пов’язана з печенігами. Вона розповідає, що Ярослав Мудрий, розбивши печенігів в 1036 році під Києвом, гнався за ними аж в передгір’я Карпат і наздогнав їх в північно-західній околиці селища, в урочищі “Побоїще”. Саме тут відбувся запеклий бій, частина ворогів полягала в бою, а решта здалась в полон на ласку князя, який поселив їх на території Печеніжина в урочищі “Заплеша”. Полонені згодом асимілювались з місцевим населенням. Назву селища пов’язує з печенігами і академік В.В.Грабовецький, уродженець Печеніжина.

Академік В.В.Грабовецький

В ХІV ст. Західну Україну захопила Польща. На цей час Печеніжин був уже містечком, а в замку, який побудований ще за княжих часів, містилася королівська адміністрація. Печеніжинські землі захопили польські магнати, спочатку Шепарівські, а згодом Потоцькі і запровадили тут фільваркову і орендну форму господарювання, нещадно експлуатуючи селян. Печеніжин і навколишні села не раз зазнавали спустошливих нападів турків і татар. В 1500 р., 1515 р. татарська орда майже повністю знищила і спалила селище, а жителів забрала в неволю. В 1624 р. турки знову майже повністю спалили Печеніжин, в тому числі і монастир отців Василіан.
Восени 1648 р. під час успішного походу козаків і повсталих селян Б.Хмельницького на Львів і Замостя, на Покутті сформувалася повстанська армія чисельністю 15 тисяч народних месників під командою Семена Височана. Заболотівська група повстанців С.Височана і печеніжинці під проводом народного полковника Івана Кравця штурмом здобули замок Потоцького у Печеніжині, повністю його знищили, нанесли шкоди на 40 тисяч злотих.
Польські пани та орендарі посилили експлуатацію місцевого населення, збільшили панщину та різні повинності, що викликало протест, який вилився в формі опришківського руху на Прикарпатті. Особливого розмаху цей рух набув, коли його очолив Олекса Довбуш, який народився 1700 р. в с-щі Печеніжин. Син бідного пастуха Василя Довбуша був сильним, сміливим і став на захист селян. Він майже 7 років карав панів, добре знав рідні гори і був невловимий для ворогів. Наляканий розмахом опришківського руху, коронний гетьман Йосиф Потоцький надіслав на Прикарпаття 2500 вояків й особисто очолив боротьбу з народними месниками. Проте схопити і розправитися з мужнім ватажком пани не змогли, тому що його підтримував народ. Олекса Довбуш загинув від кулі підступного польського найманця Степана Дзвінчука 24 серпня 1745 р. Тіло народного героя порубали на дванадцять частин і розвішали по селах Прикарпаття.

Пам’ятний знак Олексі Довбушу, 1971 р.

Пам’ять про Довбуша живе й нині в легендах, піснях, переказах, історичних назвах. Земляки увіковічнили народного месника в пам’ятному знаку, меморіальному музеї, назві вулиці.
В 1766 р. за королівським привілеєм Печеніжин отримав статус містечка з магдебурзьким правом. В цей час в Печеніжині проживало більше 800 жителів. 1772 р. Прикарпаття захопила Австро-Угорщина, уряд якої робив усе, щоб перетворити цей багатий край у свою колонію. В 1787 р. печеніжинський магнат Теодор Потоцький продав австрійській державі свій маєток, який перейшов у державне управління. Згодом у Печеніжині було відновлено повітове староство і поновлено статус міста. У ХІХ ст. чисельність населення Печеніжина швидко зростає. В 1870 р. в містечку проживало 5200 чоловік. Тут працювали цегельня, 5 млинів, тартак (пилорама). Із збільшенням промислового видобутку нафти у Слободі Рунгурській підприємець С. Щепановський у 1881 р. будує в Печеніжині нафтопереробний завод (рафінерію нафти). Одночасно споруджується залізниця Коломия-Слобода через Печеніжин; перший поїзд пішов 1887 р. Залізниця діяла до кінця другої світової війни. Проте життя місцевого населення через темряву неграмотності, безправ’я, виснаження у праці на чужинців було злиденним.

Церква Святого Дмитрія, 1629 р.

В кінці ХVІ ст. на місці спаленої татарами церкви була побудована каплиця, до якої в 1629 році добудували дерев’яну церкву. Вона збереглася в основі своїй до нашого часу. В 1870 р. на кошти сільської громади була збудована ще одна церква Архистратига Михаїла. Перша школа в Печеніжині, яка мала громадсько-церковний характер, називалася дяківкою і виникла наприкінці ХVІІІ ст. Приміщення цієї школи-дяківки збереглося й досі при долішній церкві Святого Дмитрія. В 1816 р. була відкрита в Печеніжині початкова народна школа, першим вчителем якої став Іван Дубовецький. Завдяки старанням сільської громади в 1888 р. було збудовано приміщення нової школи, а з 1895 р. в Печеніжині діє 4-класна школа, але не всі діти мали можливість вчитися.

На початку ХХ ст. в Галичині активно формується українська національна свідомість. В 1895 р. в Печеніжині було засновано товариство “Просвіта”, а згодом коштом і зусиллями місцевого населення збудовано власну будівлю “Просвіти”. Вона стала національною святинею, осередком українського національного духу. При читальні “Просвіти” працювали бібліотека, в якій нараховувалось понад 500 книг з історії України, культури і мистецтва, драматичний, хоровий і музичний гуртки. Національне відродження в Печеніжині здійснювали Кирило Трильовський, Іван Чупрей, Василь Грабовецький, Федір Шовковий, Іван Дувірак, Іван Семенюк, Юрій Козьменко та інші. Важливу роль у формуванні патріотизму та відновленні історичних традицій відіграли спортивно-пожежні товариства “Січ” і “Сокіл”. Організатором Печеніжинської “Січі” в 1900 р. був видатний діяч Іван Чупрей. Він працював секретарем у доктора Кирила Трильовського, зібрав власну бібліотеку, видавав календарі “Запорожець” та “Отаман”. Печеніжинська “Січ” була одна з найкращих на Коломийщині. До неї входило близько двох сотень юнаків і дівчат, які часто збирались в читальні “Просвіти”, де ставили вистави, знайомились з історією українського народу, проводили різні вправи. Тут діяли курси навчання неписьменних. Печеніжинські січовики брали активну участь у січових святах в Коломиї (1909 р.), Станіславові (1911 р.), Львові (1912 р.). Діяльність “Січі” виховувала патріотів, будила селян до національно-свідомого, активного життя. Цьому сприяла в першу чергу та обставина, що Печеніжин мав своїх диригентів, співаків, промовців, акторів. Кожної неділі в читальні “Просвіти” ставились вистави, проходили концерти. Найсвідоміші “січовики” в 1914 р. вступили до леґіону Українських Січових стрільців, який став зародком української армії. Десятки печеніжинських юнаків-патріотів прославили себе в боях під Львовом, на Лисоні. Це Бойчук Федір, Диблюк Василь, Котів Василь, Котів Онуфрій, Сметанюк Юрій, Чупрей Юрій.

Перша світова війна завдала великих страждань і руйнувань селищу. Понад 70 печеніжинців було мобілізовано на фронт. Уже в жовтні 1914 р. російські війська, прорвавши фронт, зайняли Коломийщину. В Печеніжин вступили черкеські козаки, які грабували селян, переслідували патріотів. Під час війни було знищено і пошкоджено багато будинків, а понад сто — спалено. Світова війна активізувала національно визвольний рух. Восени 1918 р. Австро-Угорська імперія доживала останні дні. Цим скористалися галичани і в результаті Листопадового чину 1 листопада 1918 р. перебрали владу в свої руки і проголосили утворення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Почався процес формування української державності. В Печеніжині було створено свій український уряд, який очолив суддя Геник-Березовський. Цей період в історичних джерелах названо “Печеніжинською республікою”, яка проіснувала 3 місяці. До уряду — Української Національної Ради — було обрано печеніжинця Гриця Дувірака. Він був у складі делегації галичан під час проголошення у Києві на Софіївській площі 22 січня 1919 р. Акту Злуки ЗУНР та УНР.

Поляки не могли змиритися з існуванням ЗУНР і розпочали війну. В цих умовах уряд ЗУНРу 13 листопада 1918 р. прийняв закон про реорганізацію свого війська — Української Галицької Армії (УГА). Свідомі патріоти Печеніжина воювали за незалежність української держави в рядах УГА в 1919-1920 рр. Частина з них віддала своє життя за свободу і незалежність України. Так, Козьменко, старший десятник УГА загинув у бою з поляками, обороняючи Львів 30 грудня 1918 р. Померли від ран Дмитро Гандзяк та Іван Шовковий. Пам’ять про них увіковічена символічною могилою борцям за волю України, яку вдячні односельці спорудили 1990 р. На мармурових плитах викарбувані імена 36 Українських Січових Стрільців та 57 вояків Української Галицької Армії, вихідців з Печеніжина.

Могила борцям за волю України, 1990 р.

Восени 1919 р. на західноукраїнських землях була встановлена польська окупаційна влада. Печеніжинці чинили опір політиці полонізації, вимагали відновлення “Просвіти”. В 1921 р. в селищі було створено осередок УВО (Української Військової Організації) і відкрито читальню “Просвіти”. Вона стала осередком відродження національної свідомості, освіти та культури. Навколо “Просвіти” гуртувалися товариства “Сокіл”, “Рідна школа”, “Союз українок”, “Каменярі”. При читальні працювали гуртки художньої самодіяльності. Драматичний гурток, ентузіастами якого були М. Семенюк, Ф. Ткачук, М. Дзівульський та інші ставив вистави на українську тематику. Популярністю користувались хори в Печеніжині: мішаний і чоловічий. Першим диригентом був Іван Дувірак,а активними учасниками хору були І. Горук, брати Дувіраки Василь та Олекса, В. Чемерис, О. Козьменко, В. Якуб'як.

Хор у Печеніжині, 1934 р.

При читальні було організовано смичковий і духовий оркестри. Три скрипки для оркестру виготовив відомий різьбяр Микола Семенюк. Незмінним керівником духового оркестру був Дмитро Мацьків. Масовою жіночою організацією була “Союз українок”. Вона займалася культурно-просвітницькою діяльністю серед жіноцтва, організувала гуртки рукоділля, кулінарії. Очолювала “Союз українок” Шовкова Ганна. В 1927 р. в Печеніжині було відкрито “Рідну школу”, яка утримувалась за рахунок батьків та шкільного фонду Педагогічного товариства. В школі діти одержували початкову освіту, знайомилися з українською історією, літературою, географією. “Рідну школу” в Печеніжині закінчив також академік Володимир Грабовецький.

Друга світова війна для галичан почалася 1 вересня 1939 року. Багато печеніжинців у цей час служили у польському війську і з перших днів війни змушені були вести нерівні бої. Частина з них загинули, а більшість опинилися в німецькому полоні. З 20 вересня 1939 р. в Печеніжині почали створювати органи влади нові господарі зі сходу. В першу чергу були заборонені товариства “Просвіта”, “Союз українок”, а патріоти-активісти були ув’язнені. Їх тримали в Печеніжинській і Коломийській в’язницях, де вони безслідно зникли. В 1940 р. Печеніжин став центром району. Тут почали працювати промкомбінат, школа, аптека. Нова влада створила ініціативну групу з 23 чоловік для організації колгоспу. Створити колгосп не встигли. 1 липня 1941 р. селище окупували німецько-фашистські війська, які встановили свій “новий порядок”. Гестапівці арештували і розстріляли в Шепарівському лісі майже дві тисячі жителів в основному єврейської національності, багато вивезли на каторжні роботи в Німеччину. Селяни змушені були здавати хліб, м’ясо. Завдяки наступу військ 1-го Українського фронту 26 квітня 1944 року Печеніжин було визволено. Але прорвати німецьку оборону у Карпатах не вдавалось до середини липня 1944 р. Внаслідок воєнних дій в Печеніжині було зруйновано школу, лікарню, понад 600 житлових будинків, спалено церкву Архистратига Михаїла. З фронту не повернулися майже 140 печеніжинців. Більшість з них загинули в Прибалтиці і на території Польщі. В селище вернулись радянські окупанти. Багато печеніжинців померли від епідемії тифу та голоду 1946-47 рр. В 50-х р. печеніжинці спорудили братську могилу, де викарбовано імена воїнів, що загинули в боях за Печеніжин і на фронтах Другої світової війни.

У роки Другої світової війни активізувалась боротьба українського народу за своє визволення. Найвищою формою національно-визвольного руху в 40-50 рр. була героїчна боротьба Української Повстанської Армії, в ряди якої влився цвіт української нації. За волю України воювало майже сто патріотів-печеніжинців. Більшість із них були у сотні Михайла Москалюка “Спартана”. Вони нападали на ворожі гарнізони, підірвали і розібрали в’язницю в Печеніжині, зірвали два залізничні мости, щоб перешкодити вивозу людей в Сибір. Організаторами сотні УПА в Печеніжині були Павлюк Дмитро “Відважний” і Соколишин Михайло “Білий”. При їх допомозі вдалося організовувати сітку ОУН-УПА на Коломийщині. З приходом більшовиків вони були арештовані і після тортур у Станіславській в’язниці страчені. 68 героїв-печеніжинців віддали своє життя за вільну соборну Україну, а 25 повстанців були репресовані і засуджені на 10-25 років каторги і позбавлення прав. Більшість із них не повернулися на рідну землю. 20 січня 1945 р. після жорстоких тортур у центрі Коломиї було страчено через повішення станичного УПА Івана Майданського “ІМА”. Всю родину повстанця, в тому числі трирічну доньку Орисю, було вивезено в Комі АРСР. 20 січня 2000 р. на місці страти Майданського Івана встановлено і освячено меморіальну дошку.

Чота сотні «Спартана», 1945 р.

Смертю героя загинув Прокіп Рибчук “Лис” 2.02.1950 р. Палкий патріот, музикант і спортсмен він був ординарцем у сотенного “Спартана”. Зрадник показав місце, де перебували повстанці. Карателі оточили село і криївку. Намагаючись захопити сотенного живим, емгебісти обіцяли золоті гори за співпрацю, але марно. Герої покінчили життя, щоб не здатися ворогові.

В 50-х роках в основному було завершено відбудову селища. В 1950 р. на території колишнього нафтопереробного заводу почав працювати меблевий комбінат, де виготовляли шафи і столи. Одночасно було засновано колгосп ім. І.Франка, що об’єднував 292 двори. В 1959 р. артіль було об’єднано з колгоспом с.Малий Ключів і названо ім’ям О. Довбуша. Селяни змушені були за мізерну плату працювати в колгоспі, який спеціалізувався на льонарстві та тваринництві. Відновив свою роботу цегельний завод. Працівники Печеніжинського лісництва (лісничі Кудляк М. Й., Равлюк І. П., Сметанюк А. В.) приклали багато зусиль, щоб відновити лісові насадження Карпат, які були по-варварськи вирубані в повоєнні роки. Окрасою селища і зоною відпочинку став дендропарк в урочищі “Діброва”. В 1973 р. учні Печеніжина та навколишніх сіл почали навчатися в новозбудовані середній школі. 21 травня 1971 р. у селищі було відкрито пам’ятний знак Олексі Довбушу та історико-краєзнавчий музей.

З розгортанням національно-визвольного руху печеніжинці активно включились у боротьбу за незалежність України. 11 вересня 1989 р. на горі “Замок” замайорів синьо-жовтий прапор — провісник незалежності. Одночасно в селищі були створені перші демократичні організації-осередки Товариства української мови ім.. Т.Шевченка та Народного Руху України. За їх ініціативою 4 листопада 1990 р. в центрі селища було відкрито і освячено могилу борцям за волю України. На гранітних плитах викарбовано імена односельців – вояків УСС, УГА та УПА.

Печеніжинці одностайно схвалили рішення Верховної Ради УРСР про прийняття Акту Незалежності України та підтримали його на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р.

Оновлюється сучасний Печеніжин. В центрі селища красується церква Архистратига Михаїла, яка була побудована зусиллями греко-католицької громади на місці спаленої у 1944 році церкви і освячена 21 листопада 1998 р. Активним організатором її будівництва був Федір Сметанюк. Селище повністю газифіковане, прикрашають його сучасні торгові комплекси та нові будинки, відділення Приватбанку, садиби зеленого туризму.

Церква Святого Архистратига Михаїла, 1998 р.

Печеніжинці шанують своїх славних земляків та гордяться ними. Академік Грабовецький Володимир Васильович, народився 1928 р. в Печеніжині. Тут навчався в “Рідній Школі”, продовжував навчання в гімназії, закінчив історичний факультет Львівського університету в 1952 р. Понад 20 років працював у Львові, а з 1975 р. очолює кафедру історії України в Прикарпатському національному університеті ім.В. Стефаника. Майже 50 років досліджує і вивчає історію карпатського опришківського руху, життя та діяльність легендарного героя Олекси Довбуша.

Багата печеніжинська земля відомими людьми, народними талантами. Серед них відомий різьбяр, будитель національної свідомості Микола Семенюк. Народився він у 1902 р. у простій селянській сім'ї. Батько його був відомим різьбярем-самоуком і викладав різьбу по дереву у школі мистецтв м.Коломиї та Кам'янці-Подільському.

Ще в молоді роки Микола Семенюк був керівником драматичного, активним учасником хорового гуртків, а для оркестру власноручно виготовив три скрипки. Головний його талант проявився у мистецтві різьби. Вироби майстра відзначаються бездоганністю виконання, рельєфним зображенням, не перевантажені візерунками, а переважає “суха” різьба.

Більшість робіт Миколи Семенюка знаходиться у приватних колекціях, але є вони і в Коломийському музеї Гуцульщини та Покуття, зокрема там виставлені бандура його роботи, декоративні тарілки, рахівки, трійці. Традиції різьбярства продовжують М. Ровенчук, В. Явдошняк, В. Скрипник, П. Гаврищук і В. Ровенчук.

Ровенчук Петро Іванович ( 2007 р.)