10 травня в рідному селищі Печеніжин на 88 році
життя помер останній повстанець Печеніжина Козьменко Дмитро, син Олекси
«Листок».
Народився Козьменко Дмитро 28 листопада 1925 року в
сім’ї селян Олекси Козьменка та Насті
Якуб’як. Сім’я була середнього
достатку і Дмитро пішов до державної польської школи, хоч мріяв вчитись в
Рідній школі, де навчання було платне і вчились діти більш заможних селян.
Закінчив 7 класів і хотів продовжити навчання в духовній семінарії коштом фонду
митрополита Шептицького, та початок найкривавішої війни в історії людства
розвіяв мрії хлопчини. 19 вересня в Галичину ввійшли радянські війська і в
центрі Печеніжина зразу ж відбудували тюрму НКВС, в якій закатували до червня
1941 року багато безневинних українців, а в липні 1941 прийшли нові «брунатні»
«визволителі», які цю тюрму переобладнали під приміщення будівельного загону —
так званого «бавдінсту». Юнаки почали все більше ненавидіти окупантів і
схилятись до підпільної ОУН, а точніше її молодіжного крила Юнацтва ОУН.
До діда по материній лінії на кутку Дубовиці, під
лісом, заходив кущовий провідник ОУН Шкондеюк Іван, син Василя «Славич»,
«Святослав» (1917-1945) родом з Соколівки на Косівщині, син священика, з яким
мав можливість інколи спілкуватись уже 18-літній Дмитро і його друзі-ровесники.
В 1943 році на основі самооборонного кущового відділу Української Народної
Самооборони (УНС) була сформована сотня, яку прийняв підстаршина Дружин
Українських Націоналістів хорунжий УПА Михайло Москалюк, син Юри «Спартан»
(1921-1950), а «Славич» очолив штрафну сотню 21 тактичного відтинку
«Гуцульщина» і перейшов на рідні терени.
В УПА вступило майже 100 жителів Печеніжина від 17
до 45 років, включно з дівчатами, які виконували роль санітарок і зв’язкових. Переважна більшість — це ще юні хлопці, перед
якими постав вибір — іти в Червону Армію і гинути на чужій землі чи поповнити
«Армію безсмертних» і змагатись за Українську Самостійну Соборну Державу.
Дмитро Козьменко вибрав другий варіант і став вояком Української Повстанської
Армії на псевдо «Листок».
З наближенням фронту сотня «Спартана» (як її
називали в народі), яка отримала шифр ВД 59 і структурно входила в курінь
«Карпатський», маневрує між мадярськими і радянськими частинами, зводячи
позиційні бої, нападаючи на ешелони і склади зі зброєю і амуніцією. 22 березня
1945 року відділ сотні «Спартана» висадив у повітря трьома потужними вибухами
тюрму НКВС в Печеніжині — при нових «визволителях» тюрма би точно не пустувала. В
цій акції брали участь майже всі повстанці з Печеніжина. Ще вчорашні безвусі
юнаки проходять «хрещення порохом» під командою здібних підстаршин і старшин.
Дмитро Козьменко згадував свого сотенного, славної пам'яті Михайла Москалюка, як людину
з сильним характером, добре вишколеного тактика і мудрого стратега, адже сотня
«Спартана» біля 40 разів попадала в оточення і виходила з нього. Командир умів
цінувати бійцівські якості і любив хлопців– «зухів». Дмитро деякий час був у
«Спартана» ординарцем. А сталося це так. Дмитро потай, не повідомляючи
сотенного, відлучився в село додому, про що доповіли «Спартану». Розлючений
сотенний викликав порушника дисципліни і став вичитувати йому, в запалі
праведного гніву вийняв пістолет з кобури, який блискавично переймив Дмитро.
«Спартан» зреагував адекватно: «Ну раз ти такий
спритний, то будеш у мене ординарцем!». Згодом Дмитро став розвідником і
командир високо це цінував, про що свідчить такий факт: біля Космача, на присілку Кляуза, проводився загальний
збір 12 сотень УПА, серед них і сотня «Спартана». Коли курінний відібрав
хлопців для навчання у підстаршинській школі, а між ними і Дмитра, сотенний не
відпустив його кажучи «Це мій найкращий розвідник, мені без нього не обійтись!»
Територіально за сотнею «Спартана» було закріплено
Печеніжинський, Ланчинецький, Коршівський та Обертинський райони. Зі слів Дмитра Козьменка, найважче було біля Обертина, де лісів не багато. Та і всі
повстанські будні були нелегкими. Тільки завдяки ідейності і силі волі вдалось
повстанцям вистояти в люті морозні зими. «Листок» згадував: «Спали ми з «вигодами»! Розкладемо велику ватру в лісі,
довкола застелимо ліс чітиною і спимо на чітині — в один бік пече, другий
відмерзає. А зима 1945-46 років була дуже сніжна, то ми деколи ночували по
селах. І ватру розкладати було вже ризиковано. Я одного разу добре виспався в
Березовах. Поспав, вранці встаю — вже маю воші, до вечора — і коросту. Ну, воші
— це ще нічого, береш сорочку і витрясаєш над ватрою. Посипалися, згоріли.
Одягаєш сорочку — здається, їх ще більше стало. А короста — це вже гірше.
«Спартан» каже «Іди додому!» Легко казати «Іди!», а ти попробуй піти, коли на
тобі шинель, на голові мазепинка з тризубом, на грудях автомат, на Полєні —
радянська радіостанція і пост коло неї, коло Марининих на краю Печеніжина від
Рунгурів гарнізон стоїть. А я пішов понад штрику і пройшов присмерком попри
них, правда, волос на голові дибом став. Я пробував ще в лісі лікуватися, мені
один порадив помитися соровицею, як я помився — зразу легше стало — суха
короста перейшла у гнійну. А дома «лікарство» було вже справжнє: намастився олією з кризітом (складова вибухівки, аналог
тротилу), бо цього добра тоді довкола повно було, потім викупався, тоді ще раз
і на третій день став перед ясне око сотенного здоровий і чистий. А так, то ми
не хворіли — хіба тиф або рани».
Згадує повстанець добрим словом і свого
безпосереднього командира — Йосипа Приймака «Нечая» з Молодятина, одного з
трьох славних братів, які полягли в боях за Україну. «Нам люди в Іванівцях
показали, в якій хаті розмістився гарнізон НКВС — ми хату оточили, «Нечай»
заскочив у сіни першим, побачив там жорна і кинув ними у двері, щоб пробити їх.
Тут же був прошитий автоматною чергою. Від нас тоді загинув він один, а
енкаведисти полягли всі 25!»
Майже всі ровесники і друзі Дмитра Козьменка
загинули в численних боях і своєю кров’ю рясно скропили святу
батьківську землю. З сумом згадував повстанець своїх друзів Сметанюка Юрія
«Граба» (1922-1946), який вбитий у Черешневім біля Печеніжина, Демидюка Дмитра
«Черешню» (1926-1946), який загинув у Княждворі від вибуху власної гранати,
Олексу Віщука «Прута» (1926-1946), який помер від ран, Довірака Василя «Ворона»
(1925-1949) — загинув в с.Мишин, Грабовецького Василя «Дубка» (1926-1948) —
загинув в Печеніжині на Яршиці, Юращука Дмитра «Дзвінка» (1925-1948), який теж
загинув в Печеніжині на Яршиці. Шкодує за другом «Мишкою» — Явдошняком Іваном
(1925-1952), який загинув у криївці з Шовковим Миколою «Туром» (1902-1952) і
Костюком Василем «Пімстою» (1928-1952, з Кийданча) в селі Сопові 20 січня 1952
року. Зрадник потім сам признався Дмитрові і казав, що є нехорошою людиною і
здав криївку. Бог йому суддя!
З презирством і зневагою згадував повстанець тих,
хто здався на поталу окупантам і зрадив товаришів. Дмитро розказував як одного
разу сильно вдарив свого односельчанина за те, що той заснув на стійці, тим
самим піддавши небезпеці товаришів, котрі спокійно спали, маючи надію на
пильного стійкового. «Листок» прийшов замінити товариша на стійці і побачив того
сплячого. «Він потім здався, пішов у «стрибки» — ніби резюмує Дмитро (той
«стійковий» здав повстанця з Печеніжина, який в оточенні загинув — А.М.)
В одному з боїв в лісах за Слободою «Листок»
відстрілювався з автомата з-за бука і дістав дві кулі в праве передпліччя. Та
це поранення не було фатальним.
В березні 1946 року Дмитро Козьменко в Іванівцях
прийняв свій останній в лавах УПА, та далеко не останній бій за Україну як
українець. Бій складався не на користь повстанців, сили були нерівні, Дмитро
був поранений у ногу і від втрати крові втратив свідомість. Опритомнів вже на
возі разом з вбитими і пораненим в груди хлопчиною по дорозі в Ланчин. Ззаду, на
коні, офіцер НКВС пильнує, щоб той, з простріленими грудьми, не зіскочив з
воза. Їздовий — знайомий «стребок» з Іванівців. «Василю! Вези легше, ми
ранені!» — «Везу так, як мені приказано!». Кілька разів втрачав свідомість,
коли приходив до тями думав над тим, що його чекає. Від таких думок визрівало
рішення вмерти по дорозі, тому попустив джуг на нозі, щоб стекла кров, але
пильне око офіцера це помітило — джгут затягнули, відчутний удар вибив з голови
думки про самогубство і рештки свідомості. Згодом ногу ампутували. Здавалося,
шансів вижити — мінімум, але таки вижив! Хірург грузин попався доволі людяний.
Лікарств бандерівцям не положено, тож лікар казав: «Цього
хлопця лікує його молодість і сильний організм». Коли виводили надвір —
підставляв ногу на сонячне проміння, щоб скоріше заживала. Два роки поневірявся
по пересильних тюрмах, з них рік у Львові. А потім ще на довгих 8 років у
концтабір, в Мордовію. В ГУЛАГу вмирали від надважкої праці, голоду, дистрофії,
а він, без ноги, вижив, працюючи на рівні з іншими каторжниками.
На волю вийшов у 1956-му, приїхав до Печеніжина.
Радісно зустріла родина, а от односельці — по різному. Дмитро почув музику і
пішов подивитися на танці на толічці (майдані). Дивився на чужу молодість, бо власна
пройшла за колючим дротом, і гірко було, що збоку купкою стояли його
ровесники-фронтовики і ніхто не підійшов, не подав руки. Вважали ідейним
противником? Навряд. Скоріше, боялися. Боялися за репутацію…
Досить швидко, в тому ж таки 1956-му, довелося
збиратися з Печеніжина, бо всіх учасників національно-визвольної боротьби
«дбайливе» КДБ зібрало і недвозначно «порадило» виїхати за межі Західної
України, бо почалось повстання в Угорщині, а радянське керівництво боялось, щоб
колишні повстанці не підтримали угорців або не почали повстання в себе вдома.
Поїхав у Миколаївську область, там зустрів Ганну Городенко з Молодятина- вдову з 4-ма дітьми , котра теж перебувала на спецпоселенню через те,
що була з повстанської сім’ї — сестра Настя була в
УПА. Одружився з нею і повернувся в 1961 році в Печеніжин. Невдовзі в
них народилась дочка, 1961 р.н.
Дмитро ще 20 років фірманив у лісництві, пережив
чотири лісничих, а найкращої думки був про Миколу Йосиповича Кудляка. Відомий в
Україні лісівник теж поважав свого їздового, та його важко було не поважати: гордовита постава, високо піднята голова, прямий погляд
глибоких синіх очей, завжди своя точка зору і відсутність якого б то не було
холуйства, яке так культивувалось радянською владою, де правилом спілкування
було «Я начальник — ти дурак!»
Ніколи не терпів хамства і вже в солідному віці
вмів покласти на місце підвипилого молодика, який дозволив собі некоректні
висловлювання по відношенню до колишнього повстанця.
Ще зумів на батьківському подвір’ї збудувати хату, допоміг побудуватись дочці. Щонеділі,
не зважаючи на погоду, ходив кілометр до церкви пішком, поки не зліг. Вистоював
на протезі всю літургію, ставив свічки за бойових побратимів і командирів,
молився за Україну і народ. Завжди відвідував заходи по вшануванню борців за
волю України, виступав з промовами перед молоддю. До смерті цікавився
політичною ситуацією в Україні. Восени минулого року ще ясно згадував деталі
своєї боротьби, без окулярів ідентифіковував повстанців з сотні «Спартана» в
календарі Літопису УПА за 2011 рік. Погано відзивався за політичну ситуацію в
Україні і тих, хто прогнувся і опустив руки.
Його незмінними словами були «Ми
вибороли для вас Україну, а ви її розбудуйте, бо ніхто це за нас не зробить!».
Дмитро Козьменко не хотів для себе ані пільг, ані нагород, ані похвал, його
єдиним бажанням було дочекатись моменту, коли на державному рівні буде визнано
боротьбу ОУН-УПА. Дуже тішився присвоєнням почесного звання «Герой України»
командиру Роману Шухевичу і провідникові Степанові Бандері, до останніх днів
називав себе «Штефановим хлопцем» і пояснював: «Нас називали бандерівцями, бо
наш батько був Бандера, а ми себе називали Штефановими (по-сільському від
Штефан — Степан)!»
Згасло ще одне життя, прожите для України і в ім’я
України, та не погасла яскрава зірка на пантеоні борців за волю і незалежність
нашої Батьківщини, яка ще довго буде освітлювати шлях нашому національному
кораблю крізь морок яничарства і манкуртства у краще майбутнє, за яке боровся
Козьменко Дмитро, син Олекси — стрілець сотні ВД 59 ім. Михайла Колодзінського
«Листок»., член Коломийської станиці Братства вояків ОУН-УПА Карпатського краю ім.полк."Грома".
Земля Тобі пухом, батьку-повстанче! "Твої діла нам не забуті, а Твій наказ для нас святий"
Слава Україні! Героям
слава!
Немає коментарів:
Дописати коментар