Щирий патріот своєї Деражави і малої Батьківщини, наполегливий дослідник історії УПА (про це ви можете переконатись, задавши у пошуковику Google запит "Василь Гуменюк УПА"), автор багатьох книг і статтей, зокрема книг "Яворівський фотоархів УПА", "Фотоархів УПА "Світлини зі сховку Володимира Яким'юка" http://kray.ridne.net, "Рейд УПА в Румунію" http://nation.org.ua та ін.
А ще Василь Гуменюк є Людиною з великої букви - і більше слів не потрібно!
Влітку 2011 року Василь Гуменюк з внуком відвідав Печеніжин, де побував на меморіалі загиблим воякам УПА під Дубровою, і Стрілецької могили, біля пам'ятника Олексі Довбушу й на родинному обійсті ватага опришків, в музею селища і на Замковій горі, біля двох церков.
Мені особисто пан Василь багато допоміг з методологією роботи над фотографіями і матеріалами по УПА.
В неділю Василь Гуменюк отримав книгу Василя Гаврищука і вже у вівторок я читав відгук на неї, який і подаю мовою оригіналу:
"20 листопада ц.р. Андрій МАЦЬКІВ подарував мені книгу Василя ГАВРИЩУКА “Печеніжин. Пам’ять минулих століть” (Коломия: ЮКС, 2011.– 304 с.). Було це на залізничному вокзалі у Львові близько 21-ї години, і поки я доїхав до свого помешкання, то перелистав солідний фоліант, видрукуваний на крейдяному папері форматом А4 з прекрасними ілюстраціями у авторській редакції – книга заінтригувала несказанно і вже до майже четвертої ранку на Михайла не міг відірватися від її сторінок.
Про те, що ця книга буде презентована в Печеніжинській бібліотеці в неділю 13.11.2011 я знав з Косівського інтернет-сайту (http://kosiv.info), але через сімейні обставини побувати там не зміг, хоча дуже хотілося: з розповідей знайомих випливало, що матеріал зібрав, опрацював і оформив книгою не професійний філолог, історик чи краєзнавець, а працівник меблевого комбінату, простіше кажучи столяр.
Це в Англії аматорів-любителів поважають більше за професіоналів (згадаймо хоча б Шерлока Холмса), а в Україні серед елітного бомонду стійко поширений надмірний скепсис по відношенню до тих, хто “займається несвоєю справою” і, таким чином, “нічого путнього” створити не може. Панська обмеженість! Гадаю, що ознайомившись з працею В.Гаврищука чимало авторитетів буде присоромлено по найвищому розряду. Маючи за плечима прочитання низки історичних нарисів про села, селища і містечка Галичини, які побачили світ за останні 20 років авторства професорів ба навіть академіків, смію твердити, що до Гаврищукової книги їм – як до Києва рачки. Не вкладається в голову, як одна людина змогла зібрати такий багатющий ілюстративний та фактологічний матеріал, своїм коштом все опрацювати, систематизувати і талановито викласти у вигляді симпатично оформленої книги, змакетованої таки ж автором! Досі подібні видання були під силу лише великим авторським колективам включно зі спеціалістами з комп’ютерної графіки, коректури, дизайну та інших, із залученням чималих бюджетних і спонсорських коштів, а тут все зроблено людиною навіть без (як випливає зі сторінки 299) вищої освіти! Приклад, гідний наслідування, справжній подвиг на ниві історіографії. Дякую Вам, пане Василю! Звичайно, детальний критичний аналіз книги ще попереду; недоброзичливці і присоромлені професори обов’язково знайдуть у ній помилки та неточності (така вже людська вдача – бачити сучок у оці чужому, не помічаючи колоди у власному), але тут хочеться сказати, як багато може зробити одна цілеспрямована особистість, коли підходить до справи з відповідальністю і любов’ю, працюючи систематично і послідовно, удосконалюючись методом самоосвіти – подібних фахівців не підготує жодний вуз! Печеніжин має всі підстави, ні,– обов’язок! – гордитися своїм земляком, який вклав всю свою душу у написання історії родинної території, не вимагаючи ні титулів, ні гонорарів, ні медалей чи орденів. Та було б незайвим, якби на своїй найближчій сесії селищна рада присвоїла Василю Гаврищуку титул “почесний громадянин Печеніжина” і спромоглася представити його книгу на здобуття якоїсь загальнодержавної (або як мінімум обласної) премії за кращу книгу-нарис з історії населених пунктів України. Знімаючи капелюх з поваги до шановного автора, я бажаю йому подальших творчих здобутків. І це дарма, що через пару днів після презентації Василю Гаврищуку виповнилося 60 – люди його характеру не старіють душею й до ста років, спокій їм навіть не сниться, тож міцного Вам здоров’я, пане Василю, нових знахідок і цікавих фактів з історії славного Печеніжина сьогодні, завтра і завжди!
Це в Англії аматорів-любителів поважають більше за професіоналів (згадаймо хоча б Шерлока Холмса), а в Україні серед елітного бомонду стійко поширений надмірний скепсис по відношенню до тих, хто “займається несвоєю справою” і, таким чином, “нічого путнього” створити не може. Панська обмеженість! Гадаю, що ознайомившись з працею В.Гаврищука чимало авторитетів буде присоромлено по найвищому розряду. Маючи за плечима прочитання низки історичних нарисів про села, селища і містечка Галичини, які побачили світ за останні 20 років авторства професорів ба навіть академіків, смію твердити, що до Гаврищукової книги їм – як до Києва рачки. Не вкладається в голову, як одна людина змогла зібрати такий багатющий ілюстративний та фактологічний матеріал, своїм коштом все опрацювати, систематизувати і талановито викласти у вигляді симпатично оформленої книги, змакетованої таки ж автором! Досі подібні видання були під силу лише великим авторським колективам включно зі спеціалістами з комп’ютерної графіки, коректури, дизайну та інших, із залученням чималих бюджетних і спонсорських коштів, а тут все зроблено людиною навіть без (як випливає зі сторінки 299) вищої освіти! Приклад, гідний наслідування, справжній подвиг на ниві історіографії. Дякую Вам, пане Василю! Звичайно, детальний критичний аналіз книги ще попереду; недоброзичливці і присоромлені професори обов’язково знайдуть у ній помилки та неточності (така вже людська вдача – бачити сучок у оці чужому, не помічаючи колоди у власному), але тут хочеться сказати, як багато може зробити одна цілеспрямована особистість, коли підходить до справи з відповідальністю і любов’ю, працюючи систематично і послідовно, удосконалюючись методом самоосвіти – подібних фахівців не підготує жодний вуз! Печеніжин має всі підстави, ні,– обов’язок! – гордитися своїм земляком, який вклав всю свою душу у написання історії родинної території, не вимагаючи ні титулів, ні гонорарів, ні медалей чи орденів. Та було б незайвим, якби на своїй найближчій сесії селищна рада присвоїла Василю Гаврищуку титул “почесний громадянин Печеніжина” і спромоглася представити його книгу на здобуття якоїсь загальнодержавної (або як мінімум обласної) премії за кращу книгу-нарис з історії населених пунктів України. Знімаючи капелюх з поваги до шановного автора, я бажаю йому подальших творчих здобутків. І це дарма, що через пару днів після презентації Василю Гаврищуку виповнилося 60 – люди його характеру не старіють душею й до ста років, спокій їм навіть не сниться, тож міцного Вам здоров’я, пане Василю, нових знахідок і цікавих фактів з історії славного Печеніжина сьогодні, завтра і завжди!
Читав і захоплювався
Василь ГУМЕНЮК, науковий співробітник,
кандидат біологічних наук.
с.Яворів Косівського р-ну – Львів,
22.11.2011 р.
П.Ш. Щира подяка Василю Гуменюку за відгук і тепле ставлення до нашого селища!
Постовий: В мережі знайшов корисний сайт щодо проблематики російської мови в Україні, її статуса та історії двомовності. Особливу увагу привернула стаття на тему "Причини несприйняття української мови частиною російськомовних громадян". Дивлячись з такого боку на питання справді стає більш зрозумілим причина, через яку переконані російськомовні не сприймають її – українська мова не є їх національним продуктом. Переконані російськомовні громадяни не сприймають не лише українську мову, але й будь-що пов'язане з Україною: ні мови, ні віри, ні світогляду, ні держави тощо. Достатньо подивитись на погляди у питаннях чорноморського флоту РФ, статусу міста Севастополь і так далі.
Немає коментарів:
Дописати коментар